Під час викладання в семінарії та приватних бесід зі студентами й пасторами мені неодноразово доводилося чути одне запитання, яке я хотів би порушити в цьому короткому блозі.

Останнім часом в євангельському середовищі дедалі частіше спостерігається тенденція заміни біблійної термінології на секулярну, запозичену з психології та бізнесу. В обіг вводяться терміни: «коуч», «психолог-консультант». Для пасторів євангельських церков проводяться конференції на кшталт «Глобального лідерського саміту». На них запрошують відомих коучів і консультантів, які діляться досвідом та навчають служителів ефективнішого лідерства.

На шпальтах християнських видань рясніють підписи: «християнський психолог», «лідер жіночого служіння», «коуч у молодіжному служінні». І поступово складається враження, ніби біблійні терміни — «пастир», «єпископ», «старійшина» — перестають бути актуальними і більше не відповідають вимогам сучасної церкви.

Цей короткий блог намагатиметься відповісти на запитання, яке хвилює багатьох «консерваторів».[1] Чи насправді нові назви є лише сучасними замінниками для опису «старого» служіння? Наскільки принципово зберігати термінологію, яку використовує Святе Писання?

Спершу, хочеться зрозуміти мотивацію перейменування. А саме чому нові-сучасні терміни дедалі більше використовують? Очевидно, що такі нововведення переслідують тільки гарні цілі, адже це може допомогти зробити служіння більш сучасним, прийнятним і привабливим для суспільства і молодих служителів, які налаштовані на успіх. Але заміна терміна — лише перший крок. Другим кроком часто стає запозичення методів зі світу бізнесу та психології, оскільки біблійні підходи починають вважати недостатньо ефективними. Тобто запозичується не тільки нова термінологія, а і новий підхід, нові методи для досягнення цілей.

Спробуємо поверхнево порівняти функції коучів[2], консультантів-психологів[3] з функціями пасторів. Їхні функції суттєво відрізняються від ролі біблійного пастиря. У багатьох сучасних моделях коучингу, наприклад, не використовується докір. Його завдання — створити безпечний простір, у якому людина через спеціальні запитання самостійно усвідомлює свої цілі, ментальні блоки та знаходить рішення всередині себе. Основний принцип такого підходу: коуч не радить і не вчить, а лише допомагає «народити» рішення самому.

Натомість пастир — це людина, яка дбає про душі, щоби вони прагнули до святості і догоджали Богу. Святий Дух поставляє пастирів для піклування про церкву (Дії 20:28), вони мають духовну владу від Бога (Тит. 2:15), щоб докоряти, виправляти, потішати та наставляти людей згідно з біблійними настановами (2 Тим. 4:2; 3:16-17). Таке служіння не обмежується емоційною підтримкою. Воно має духовний авторитет, закликає до покаяння та веде віруючих до святості.

Християнський консультант, своєю чергою, надає професійні експертні поради щодо стратегії розвитку церкви, управління командою, фінансів чи організаційної структури. Акцент тут робиться на практичній ефективності, аналізі проблем і досягненні конкретних результатів, а не на духовному авторитеті чи докорянні гріха. Таким чином, нові ролі можуть зміщувати фокус служіння з біблійного авторитету Слова Божого на психологічні техніки та управлінські методи.

Отже, у різних соціальних інституціях термінологія тісно пов’язана з роллю та призначенням людини. Тому зміна назв часто поступово впливає і на сприйняття самого служіння. Наприклад, зміна професійних чи соціальних назв тато і мама, командир і підлеглий на щось інше, нерідко впливає і на суспільне сприйняття відповідних ролей.

Роблячи попередні підсумки можна стверджувати, що безконтрольне перейменування може поступово зміщувати акценти в розумінні головного завдання церкви — проповіді Євангелія. Заміна зрозумілих суспільству церковних термінів, робить християнську церкву незрозумілою в очах цього світу. Ось простий приклад. Християнський служитель, який в лікарні, школі чи будь-якій іншій світській установі представляється консультантом чи коучем, може бути неправильно зрозумілим. Натомість, якщо він відрекомендує себе пастором церкви, то це дозволить йому помолитись і прочитати уривок з Євангелія, тобто виконувати його пряме завдання.

Зрештою зміна назв поступово формує інше сприйняття самого служіння та очікувань від нього. В той час, як Писання наголошує на залежності від Бога, смиренність і очікування Божих результатів, як написано «я сіяв, Аполос поливав, а зростив Бог» (1 Кор. 3:6). Складається враження, що це може більше шкодити, ніж допомагати Церкві бути успішною у виконанні її обов’язків.

При цьому автор блогу не закликає до крайнощів. Мова не йде про те, що християнство має говорити тільки «біблійним» словником. Адже християнська теологія і етика розвиваються. Вводяться нові слова, концепції, терміни. Словник, так само як і євангельське середовище, не стоїть на місці. І все ж, нові терміни мають виконувати допоміжну роль, щоби пояснити біблійну істину, зробити її більш зрозумілою, а не для того, щоби ввести небіблійні концепції.

Отже, важливо зберігати біблійну термінологію, адже вона визначає роль і служіння пастирів, згідно Божого задуму. Зміна термінів або вказує на свідому зміну функцій, або призводить до цього.

На завершення процитуємо лише один текст з послання до Тита, щоби ще раз підкреслити різницю в функціях між коучем або консультантом і пастирем.

«який дотримується вірних принципів згідно з вченням, аби був здатний потішати здоровим навчанням і переконувати противників. Тому що є багато таких, які не коряться, пустослівних і обманщиків, особливо з обрізаних, яким треба затуляти рота, бо вони руйнують цілі сім’ї, навчаючи того, чого не слід, задля ганебної наживи» (Титу 1:9-11).[4]

У процитованому тексті Апостол Павло описує дві ключові функції пастиря: потішати і переконувати.

«Потішати» — це більше ніж просто передавати інформацію для заспокоювання. Це слово означає «підбадьорювати, спонукати до дії, переконувати й навіть наказувати».[5] На відміну від викладання, яке зосереджується на передачі корисної інформації, подібне навчання спонукає людей до дії та пробуджує їх від духовного сну до практичного послуху. Таке служіння передбачає авторитетне практичне вчення, що спонукає віруючих втілювати віру у всіх аспектах життя.[6]

Наступна дія «переконувати», що означає довести людину до усвідомлення своєї провини, викрити, переконати.[7] Цей термін описує обов’язок пресвітера щодо хибного вчення в церкві. Викриття — це коригуючий захід і є першим кроком до засудження і відлучення у разі непослуху. Дія має бути спрямована на активного виправлення тих, хто відступив від істинної віри.[8] Павло наполягає, що докір повинен містити виховний і відновлювальний характер, оскільки головна мета у боротьбі з хибним вченням в церкві — це виправлення тих, хто вчить помилково.

Обидві функції взаємопов’язані: пастир оберігає євангельське вчення від викривлень, щоб мати можливість спонукати вірних до втілення здорової доктрини і виправляти противників цієї доктрини. Іноді це має відбуватись з особливою ревністю і наполегливістю, як говорить Писання «затуляючи роти» деяким (в.11).