Коли і як проповідник має виходити на служіння проповіді? З особливим трепетом я згадую початок свого проповідницького шляху. Для мене він виявився значною мірою несподіваним і розпочався одразу після водного хрещення. Я приєднався до сільської баптистської церкви, в якій гостро бракувало проповідників. Ця невеличка церква, заснована в 1920-х роках серед перших баптистських громад Чернігівщини, у свої найкращі часи, в розпал радянського атеїзму, налічувала понад шістдесят членів. На момент мого навернення та приєднання в ній залишалося лише десять членів похилого віку, і тільки двоє братів регулярно проповідували на кожному зібранні.

За встановленою в церкві традицією на кожному недільному служінні мало звучати не менше трьох проповідей. Тому понад п’ятнадцять років роль третього проповідника по черзі виконували сестри. Влітку 1997 року, коли до громади приєднався я — «третій брат», — вже за тиждень брати, довго не думаючи, зобов’язали мене проповідувати разом із ними щонеділі. Так і розпочалося моє служіння проповідника.

З часом, розширивши коло свого спілкування з братами з інших церков, а особливо після вступу в 1998 році до Ірпінської біблійної семінарії, я дізнався, що таких, як я, немало. Одні приймали хрещення, вже здогадуючись, що невдовзі їм доведеться проповідувати. Інші дізнавалися про це від пастора через короткий час: їх буквально «під білі руки» вели до братерської кімнати, а потім ставили за кафедру, хоча їхній хрестильний одяг іще не встиг як слід висохнути. Багатьом здавалося, що проповідувати Слово Боже в церкві — це найпростіше й найсамоочевидніше, що повинен робити кожен новоприбулий брат.

Познайомившись в семінарії з вченням Писання й спостерігаючи як позитивні, так і негативні приклади сучасного церковного життя, я дедалі частіше ставив собі питання: чи справді всі брати покликані до проповідницького служіння в церкві? Добре було б, якби кожен проповідник хоча б час від часу серйозно запитував себе: «Чи покликаний я Богом на служіння проповіді?»

Відповідь на це питання важлива не лише для християнської допитливості. Вона стосується безпосередньо самої легітимності служіння проповіді Слова. Якщо за кафедру виходить людина, не покликана Богом до цього служіння, її проповідь буде не лише неефективною, а й небезпечною — як для слухачів, так і для неї самої.

Вчення Нового Завіту представляє служіння проповідника як божественне покликання, глибоко вкорінене в місії Самого Ісуса Христа, Його апостолів і всіх наступних служителів, які стоять на доктринальній лінії спадкоємності апостольського вчення. Тим самим встановлюється жива єдність між божественною місією і земним служінням проповідників.

Хоча всі віруючі покликані свідчити про Христа й ділитися Євангелієм у найрізноманітніших місцях і обставинах (Дії 1:8), а також, як «царське священство», звіщати чесноти Того, Хто покликав їх із темряви у дивне Своє світло (1 Петр. 2:9), Писання ясно показує: Бог закликає не всіх підряд, а лише деяких братів до особливого, посвяченого, зосередженого служіння проповіді та навчання в середині церкви.

Отже, до цього служіння покликані не всі, а лише надійні й випробувані брати, які розуміють Писання, можуть пояснювати Писання і відповідають вимогам Писання. Це служіння спрямоване на роз’яснення Слова, навчання, застереження, втіху та збудування Тіла Христового (2 Тим. 3:16–17); Еф. 4:11–12). Таким чином, це не право всіх підряд за замовчуванням, а серйозне духовне покликання, яке вимагає Божого обрання, духовних дарів, відповідності біблійним кваліфікаціям і затвердження церкви. Внутрішнє переживання самої людини також має значення. У більшості проповідників покликання відчуватися саме внутрішньо — з глибокого усвідомлення в серці, яке Кальвін називав «таємним покликанням, про яке кожен служитель усвідомлює перед Богом». Однак одного внутрішнього суб’єктивного відчуття замало. Необхідні також ясне біблійне об’єктивне підтвердження й визнання з боку церкви.

За якими ж критеріями проповідник і церква можуть переконатися, що він справді покликаний Богом до служіння проповіді Слова? По-перше, і це найголовніше, Боже покликання підтверджується постійним, глибоким перебуванням проповідника в Божому Слові. Той, хто проповідує Слово, сам має невпинно перебувати в Слові та його вченні. Цей принцип найяскравіше явлений у земному житті та служінні Господа Ісуса Христа — досконалого Первообразу всякого служіння, і особливо проповідницького. 

Христос прийняв Своє служіння на підставі покликання Отця, звіщеного ще за сім століть до Його приходу й виконаного на початку публічного служіння (Лк. 4:18–21; пор. Іс. 61:1–2). Він вийшов на проповідь не одразу, а в зрілому віці, після водного хрещення та досягнення духовної повноти (Лк. 3:23). Його служіння не було самоініціативою, а повним підпорядкуванням волі Отця. Син Божий неодноразово підкреслював, що Він посланий Отцем і діє лише згідно з Його волею (Ів. 6:38; пор. Ів. 5:19, 30, 36; 8:28–29, 42; 17:4). У Своїх проповідях Він демонстрував досконале знання Писання (Мт. 4:4–10), вірність Писанню (Мт. 5:17–20) та дивовижну здібність роз’яснення Писання (Мт. 7:28–29).

Далі цей ключовий аспект ми бачимо в служінні апостолів і пресвітерів ранньої Церкви. Постійне перебування служителів у Божому Слові формувало «вчення апостолів» у самій церкві (Дії 2:42). Апостоли прагнули «постійно перебувати в молитві й служінні Слова» (Дії 6:4) і передавали це саме прагнення своїм учням (1 Тим. 4:11, 16). Таке перебування передбачає не лише теоретичне знання Біблії та принципів пояснення (герменевтики), а й глибоке розуміння всього Писання як єдиного джерела біблійної, систематичної та моральної теології (2 Тим. 3:14–17).

По-друге, покликання виявляється в наявності у проповідника духовно-моральних якостей, що відповідають вченню Божого Слова. Його життя — як особисте, так і публічне — має відображувати і являти вірність Писанню. Саме тому апостол Павло детально перелічує вимоги до пресвітерів, які в першу чергу і в основному були проповідниками в ранній Церкві (1 Тим. 3:1–7; Тит. 1:5–9). Такий служитель не має бути новонаверненим (1 Тим. 3:6).

У наш час, коли розуміння проповідницького служіння часто спотворене культурними й традиційними нашаруваннями, нам необхідно здійснити серйозне «перезавантаження» й повернутися до біблійного зразка. У ранній Церкві служіння проповіді та настанови доручалося в першу чергу пресвітерам, а не дияконам, дияконисам чи кмітливим братам. Тому якості, яких Павло вимагає від єпископів (пресвітерів), — це, по суті, якості проповідників Слова. Саме тому апостол закликає Тимофія передавати служіння «вірним людям, які були б здатні й інших навчити» (2 Тим. 2:2).

По-третє, Боже покликання підтверджується обранням і покликанням до служіння проповіді Божого Слова з боку церкви. Брат не може сам призначити себе на служіння проповідника — його має покликати церква. Про це ясно говорить апостол Павло: «Як почують без того, хто проповідує? А як проповідуватимуть, якщо не будуть послані?» (Рим. 10:14–15). Це відповідало початковому устрою в житті і служінні ранньої Церкви. Не покликані і не призначені церквою проповідники не мали легітимності для служіння проповіді в церкві. Неможливо повноправно здійснювати служіння проповіді без церковного покликання, як неможливо отримати спасіння через віру без слухання Слова (Рим. 10:17).

Принцип обрання й призначення служителів Слова був характерний для Церкви вже в першому столітті. Помісні церкви, засновані апостолами, після відходу самих апостолів вибирали, прикликали і утверджували достойних братів на пастирське служіння, яке в першу чергу передбачало служіння проповіді, продовжуючи естафету вибрання працівників на служіння Слова.

По-четверте, покликання супроводжується смиренним бажанням і покірною згодою проповідувати Боже Слово. Тут доречні слова апостола Павла: «якщо хто бажає єпископства, той бажає доброї справи» (1 Тим. 3:1). Це бажання буде цінним і благословенним лише тоді, коли воно є наслідком трьох попередніх критеріїв, а не передує їм.

Коли перші три аспекти присутні, бажання проповідувати не зможе бути холодним розрахунком чи егоїстичним поривом. Воно стає внутрішнім спонуканням Духа Святого — тим «вогнем у кістках», який неможливо втримати (пор. Єр. 20:9). Справжнє покликання виявляється в прагненні догоджати не людям, а Богові, в відсутності пристрасної жадоби до людського схвалення. Найглибша мотивація народжується зі страху Божого та любові до розп’ятого й воскреслого Христа. Вона виявляється в готовності відповісти на Божественний поклик: «Ось я, пошли мене» (Іс. 6:8).

Висновок

Покликання на служіння проповіді Божого Слова в церкві означає, що Бог суверенно обирає, кличе й поставляє тих мужів, які, прийнявши Євангеліє Христа:

• Перебувають в учнівстві (постійно перебувають у Божому Слові),
• Перебувають в освяченні (укріплюються в благодаті й зростають у духовно-моральних якостях),
• Перебувають у підпорядкуванні Христу та Його Церкві (смиренно взаємодіють із церквою і приймають церковні рішення), і при цьому
• Пристрасно, смиренно, вірно й безкорисливо бажають виконувати доручене їм служіння.

Бібліографія: