Нотатки до Послання до римлян

Безсумнівно, Послання до римлян становить безцінну спадщину для всіх поколінь послідовників Ісуса Христа, і Євангеліє (εὐαγγέλιον – «добра вістка») стоїть у центрі цієї найвеличнішої праці апостола Павла. Томас Шрайнер зауважує, що це послання обрамлене привітанням у вступній частині (1:1-7) і завершальною доксологією (16:25-27).1 Ці два уривки втримують послання в одному руслі, бо звертають увагу на ту саму тему й в обох випадках зосереджені на Євангелії. Від початку до кінця Павло прагне, щоб віруючі в Римі були цілковито впевнені в тому, що Євангеліє, яке він проповідує, є ортодоксальним і заслуговує на підтримку.
Саме на служіння проповіді Євангелія його відокремив Сам Бог (1:1). Дієприкметник «ἀφωρισμένος», що перекладається як «вибраний», ужито в пасивній формі, і він передає ідею того, що цю дію було здійснено над ним без його особистого втручання чи участі. Це вказує на те, як він сам розуміє свою місію. Це «Божественний пасив», дивовижне втручання Самого Бога, яке цілком змінило його долю.2 Господь відокремив його для конкретної мети: «звіщати Боже Євангеліє». У Посланні до галатів Павло ще більше конкретизує цю мету: «щоб я благовістив Його між поганами» (Гал. 1:16). Він цілком згоден з Божим рішенням і шукає будь-якої нагоди, щоб у слухняності виконати Божу волю.
Павло твердо вірив, що його авторитет як апостола дорівнював авторитетові давніх пророків, а навіть перевищував його, бо він проголошував здійснення того, що було передречене в Старому Заповіті (Рим. 1:2; 16:26). Цікаво зауважити, що Павло проголошує Євангеліє як обітницю Святого Письма: «яке Він перед тим обіцяв через Своїх пророків у святих Писаннях…» (1:2). Хотілося б відзначити кілька важливих спостережень щодо цього вірша.
По-перше, фраза «Бог перед тим обіцяв» говорить про те, що Євангеліє, яке благовістить Павло, не є його особистим винаходом. Це те, що Бог уже давно сказав. Буквальний переклад: «Бог Сам обіцяв від самого початку».3 Павло робить особливий наголос на тому, що це виключно дія Бога, і Бог був першим, Хто проголосив Євангеліє Своїми устами. Саме цей Бог є безпосереднім джерелом Євангелія й авторитету Павла.
По-друге, Бог зробив це «через Своїх пророків» (τῶν προφητῶν αὐτοῦ). Артикль указує на пророків як на загальну групу, що належала Богові. Ці пророки є авторами Старого Заповіту, бо вони як група постають засобом, за допомогою якого цю обітницю записано в γραφαῖς ἁγίαις – «Святих Писаннях».4 Тому, коли говорили пророки, – говорив Бог. Павло продовжує цю естафету благовістя, яку з Божої волі прийняв від пророків, але вже як свідок здійснення цієї обітниці. І це додає йому ще більше сили й упевненості в тому, що він робить.
По-третє, з тексту стає зрозуміло, що, уважно читаючи Старий Заповіт, ми можемо почути Євангеліє. На жаль, багато хто вважає, що Старий Заповіт говорить лише про закон і про покарання за злочини проти цього закону, і що лише Новий Заповіт приніс у цей похмурий світ благодать через проповідь Євангелія. Якщо ми читаємо Старий Заповіт і не бачимо там Євангелія, – ми неправильно читаємо Старий Заповіт.
Як свідки здійснення Божих обітниць ми маємо завжди пам'ятати, що, проповідуючи Євангеліє, ми промовляємо слова Самого Бога, серце Якого сповнене любові до грішників, що гинуть. Євангеліє – це не людський винахід, а Божий спосіб відкрити чудові якості Свого характеру: довготерпіння, милість, співчуття, справедливість і благодать до бунтарів, що повстали проти Нього. Пам'ятаймо про це навіть тоді, коли проповідуємо зі Старого Заповіту.
Далі буде…
1 Tomas R Schreiner, Romans, BECNT (Grand Rapids: Baker Books, 2000), 30.
2 Кренфілд стверджує, що слово εὐαγγέλιον говорить як про «зміст самої доброї вістки, так і про дії, вчинені для її проголошення» (див. C. E. B. Cranfield, A Critical and Exegetical Commentary on the Epistle to the Romans, 2 vols., 54).
3 Ця фраза емфатична й передає значення «Сам Бог пообіцяв» (див. John D. Harvey, Romans, EGGNT, 45).
4 Harvey, Romans, 45.




