info@gbs.org.uaвул. Климента Квітки 12-Б, Київ
Апологетика · 8 хв читання

Апологетика в історії церкви. Частина 2

Євгеній Петренко
17 листопада 2026
Апологетика в історії церкви. Частина 2

Нікейське й післянікейське християнство

(325-590 рр.)

Коротка довідка

Більшість істориків уважає, що цей період у багатьох відношеннях є найважливішим, бо становить спільну спадщину Грецької, Латинської та євангельських церков.1 Він слугує спільною богословською базою для подальшого формування богословських систем згаданих церков, а також віровчительним шаблоном, відповідно до якого визначається істинна ортодоксія. Саме цей період став добою формування й утвердження церковної ортодоксії, тобто вчень про Святу Трійцю й Боголюдськість Христа. Крім того, було розроблено також антропологію й сотеріологію, хоча й у незавершеному вигляді, і особливо багато місця приділено вченню про гріх і благодать.

Історичне тло

Відтоді як імператор Костянтин навернувся до християнства2, стосунки держави й церкви кардинально змінилися. Якщо раніше церкву сприймали як чужорідне тіло в державі, то тепер ситуація почала змінюватися – церква й держава пішли шляхом примирення. Ще 313 року було видано Міланський едикт, який давав право на свободу віросповідання в імперії. Відтоді християнство вже не було поза законом. А через кілька десятиліть, 380 року, імператор Феодосій видав едикт, за яким християнство ставало єдиною релігією держави, і кожен, хто насмілився б піднімати руку на Христа й церкву, зазнавав переслідування. Усі інші релігії було заборонено.

Небезпеки для церкви

Попри те, що християнство стало панівною релігією в імперії й тепер могло почуватися в цілковитій безпеці, над ним і далі нависали дві загрози: меншою мірою язичництво і більшою – єресі.3 Оскільки формат цього блогу не дає змоги писати про всі подробиці, ми лише коротко зосередимо увагу на головних особистостях та їхніх працях, які лягли в основу подальшого розвитку християнської апологетики.

Євсевій Кесарійський (260-339)

Євсевій Кесарійський насамперед відомий як історик давньої церкви. Завдяки близькому знайомству з Орігеном, який залишив свою велику бібліотеку, Євсевій уклав першу «Церковну історію». Ця праця підтверджує традиційне датування й авторство Євангелій, підтверджуючи їхню історичну цінність. Але Євсевій має ще два твори – «Приготування до Євангелія» (314) і «Доказ на користь Євангелія» (320), у яких він спростовує філософські заперечення Порфирія проти християнства й наводить історичні й раціональні докази чудес Христа.4

Якщо простежити основні напади язичницьких філософів (Цельса, Порфирія) на християнську віру, їх можна узагальнити такими тезами: (1) Євангелія й учні Ісуса є хибними, ненадійними свідченнями; (2) Ісус був лише одним з багатьох чудотворців давнього світу; (3) християни знехтували розумом, довірливо прийнявши це вчення на віру.

Цікаво зауважити, що всі ці тези відтоді майже не змінилися й звучать з уст сучасних скептиків і критиків християнства мало не слово в слово. Так, наприклад, сучасний критик християнства Барт Ерман уважає, що в нас немає реальних історичних підтверджень воскресіння Христа. Він запитує: «Якого роду свідчень шукає науковець, намагаючись установити ймовірність того, що щось сталося в минулому? Найкращі види свідчень, звісно, – це розповіді сучасників, людей, які були близькі в часі до самих подій. Зрештою, якщо ваше джерело не належить до цього періоду історії, то у вас немає надійного джерела».5

Головна проблема Барта Ермана й подібних до нього скептиків полягає в тому, що він підходить до питання доказів з позиції теорії уніформізму, яка ґрунтується виключно на матеріалізмі: ключем до розуміння минулого є теперішнє. А оскільки сьогодні ми не спостерігаємо чудес та інших знамень, як-от воскресіння з мертвих, то, мовляв, цього не було й у минулому. Ось чому Бартові Ерману завжди бракуватиме достовірних доказів воскресіння Христа. Тож, як бачимо, головна причина його скепсису – у вихідних передумовах, яких він вирішив дотримуватися. І хоч які докази та свідчення наводилися б, їх завжди буде недостатньо, або ж їх тлумачитимуть у світлі обраної передумови.

Євсевій відповідав на всі ці язичницькі тези своїми контртезами: (1) біблійні свідчення й свідчення апостолів надійні; (2) пророцтва Старого Заповіту, що збулися, підтверджують християнство; (3) життя християн, особливо під час гонінь, свідчить про їхню віру. Він обстоював достовірність апостольського свідчення й спростовував уявлення про апостолів як обманщиків, пояснюючи, що вони не могли суперечити одне одному, бо було б абсурдом уважати, ніби вони померли за неправду, яку самі ж і вигадали.

Афанасій Великий (298-373)

Афанасій Великий відомий в історії церкви як той, хто виступив проти аріанської єресі. Проте він писав і проти язичників. Один з його творів називається «Проти язичників»; у ньому він вибудовує природне богослов'я, засноване на порядку й гармонії у всесвіті. Згодом цей аргумент з невеликими відмінностями й уточненнями вдосконалить Вільям Пейлі (1743-1805) у праці «Природне богослов'я, або Свідчення про існування й атрибути Божества».6

Афанасій захищав християнську віру й перед юдеями. У розмові з ними він особливу увагу приділяв здійсненню старозаповітних пророцтв, як це робили й Євсевій Кесарійський та інші апологети, що жили раніше.7

Але головним ворогом Афанасія, безумовно, був Арій та його вчення. Суть учення, яке проповідував Арій, полягала в запереченні божественності Ісуса Христа. Він навчав, що був час, коли Христа не існувало. У творі «Про втілення Слова» Афанасій обстоює божественність Сина, вдаючись до такого аргументу: «Якби Ісус не був Богом, то Він не міг би стати й Викупителем». Апологетика божественності Христа в Афанасія була хрестоцентричною. Він особливо підкреслював значення хреста й воскресіння Ісуса. Він стверджував, що якби Ісус не був Богом, то не був би й Спасителем людства.

На Нікейському соборі 325 року Афанасій обстояв ортодоксальне вчення про божественність Христа, а Арія було засуджено. Проте з плином часу ситуація кілька разів змінювалася, і сам Афанасій за свої погляди п'ять разів ішов на заслання. Можливо, однією з найсильніших праць, що викривають і спростовують помилки Арія, є «Апологія проти аріан». Завдяки цьому творові ми сьогодні можемо опанувати й використовувати аргументи для викриття й спростування єресі Товариства Вартової башти, представники якого, по суті, є яскравими виразниками аріанської єресі, щоправда, з певними відмінностями й модифікаціями.

Блаженний Августин (354-430)

Августин – одна з найяскравіших зірок, що сяють на небосхилі церковної історії. Він відомий як великий мислитель і богослов, а також плідний письменник. Бернард Рамм писав про нього:

«Поза апостольським колом важко знайти людину таку велику, як Августин, єпископ Гіппонський. Він був містиком, святим, проповідником, адміністратором, ученим, богословом, полемістом, філософом, істориком, автором послань, коментатором, учителем і письменником. Своєю працею «Про Град Божий» цей геній започаткував філософію історії, а книжкою «Сповідь» – такий жанр, як інтроспективна релігійна література. Коріння нашої сучасної університетської програми сягає його праці «Християнська наука». Він – родоначальник середньовічного містицизму, чернецтва й схоластики. Він підносився над середньовічним богослов'ям, будучи його найвищим авторитетом. Реформатори казали, що їхня мета – повернутися до Августина; ні більше, ні менше».8

Далі нам буде корисно розглянути, як Августин розумів шлях богопізнання. Запропонований ним метод і принципи апологетики, що з нього випливають, можна узагальнити такими тезами.

По-перше, він вірив, що істину треба шукати не в чуттях, а у внутрішньому світі. «Відправною точкою в апологетиці Августина є суб'єктивне й психологічне, а не об'єктивне й систематичне».9 Тобто Августин не проти об'єктивних свідчень, але водночас він стверджував, що найсильнішим доказом існування Бога є внутрішнє свідчення серця, засноване на Божому Об'явленні.

По-друге, Августин не був ірраціоналістом, бо вважав, що істинність перевіряється розумом, а не чуттями. Він стверджував, що істина – це те, що відповідає законові несуперечності й не порушує його. Він вірив, що ці принципи закарбовані в розумі Самого Бога, являючи собою «природний закон природи, установлений згори».10

По-третє, Августин був переконаний, що людський розум за допомогою правильних аргументів здатен установити існування Бога. У праці «Про свободу волі» він наводить один з найцікавіших аргументів – «від істини». Суть цього аргументу зводиться до того, що наш розум визнає існування абсолютних істин, наприклад 2+2=4. Проте ми не були творцями цієї істини. Джерело цієї істини поза нами – у вічному й незалежному Розумі, тобто в Богові. Але все ж Августин уточнював, що самого розуму недостатньо, щоб пізнати Бога: людина має отримати Божу осяйну дію, щоб набути істинного пізнання Творця.

І, по-четверте, Августин вірив у безпомилковість і авторитетність Писань. Але водночас він уважав, що авторитет Писань може підтверджуватися й іншими доказами. Найсильнішим доказом, на його думку, є існування Церкви. Вільям Л. Крейг пише: «Оскільки, з погляду Августина, історичні свідчення чудес і пророцтв містяться в минулому, вони належать до сфери авторитету, а не розуму… Тому він розглядає сучасне чудо церкви як підставу, що дає змогу прийняти авторитет Писання».11

Висновок

Отже, основні апологетичні методи й принципи мислителів Нікейського та післянікейського періоду можна звести до таких тверджень: (1) аргументи слід добирати, зважаючи на аудиторію; (2) розум має здатність пізнати, що Бог існує; (3) старозаповітні пророцтва, що збулися, підтверджують істинність Христа; (4) самого розуму недостатньо, щоб увірувати в Бога, – потрібна осяйна дія Святого Духа; (5) авторитет Писань підтверджується існуванням Церкви – найбільшого чуда; (6) змінене життя грішників підтверджує існування Бога; (7) готовність постраждати за свої переконання підтверджує істинність християнства; (8) якби Христос не був Богом, Він не міг би стати нашим Викупителем.

Далі буде…


1 Філіп Шафф, Історія Християнської Церкви, Том III, Нікейське й післянікейське християнство 311-590 рр. н. е., пер. з англ. О. А. Рибакова (Санкт-Петербург: «Біблія для всіх», 2007), 6.

2 Офіційно імператор Костянтин прийняв водне хрещення лише на смертному одрі, тож, строго кажучи, він навернувся до християнства лише наприкінці свого життя. Але весь цей час він симпатизував християнству.

3 Слово «єресь» походить з грецької мови й може означати: (1) «вибір», наприклад у Лев. 22:18,21 (LXX) мається на увазі «добровільне жертвоприношення»; (2) «особлива думка», – у такому значенні вжито в 2 Пет. 2:1, де йдеться про «згубні єресі», які поширюють лжевчителі; (3) «секта», «партія», яка дотримується певних поглядів. У цьому значенні в НЗ уживається щодо: 1) садукеїв і фарисеїв (Дії 5:17; 15:5); 2) християн (Дії 24:14; 28:22); 3) сект чи відокремлених груп усередині християнської громади (1 Кор. 11:19; Гал. 5:20), які утворилися не так через прихильність до хибного вчення, як через бажання самоствердитися (M. R. Farrer, «Єресь», Теологічний енциклопедичний словник, ред. Волтер Елвелл, пер. з англ. Т. Ю. Васильєва, Д. Б. Горбатов, А. Е. Графов та ін. (Москва: Асоціація «Духовне відродження», 2003), 440).

4 Г. Лінн Гарднер, Утвердження й обґрунтування християнської віри. Вступ до християнської апологетики, пер. з англ. Катерина Устинович, Євген Устинович, ред. А. Мусіна (Сімферополь: ДІАЙПІ, 2011), 271.

5 Повністю дебати Барта Ермана й Вільяма Л. Крейга на тему «Чи існують історичні докази воскресіння Ісуса Христа?» можна переглянути на YouTube на каналі «Апологетика Біблії».

6 Норман Гайслер, Енциклопедія християнської апологетики, пер. з англ. В. Н. Гаврилов (Санкт-Петербург: «Біблія для всіх», 2004), 793.

7 Гарднер, Утвердження християнської віри, 271.

8 Там само, 272-273.

9 Там само, 273.

10 Августин, Християнська наука, II, 50.

11 Там само, 275.