Апологетика в історії церкви
Ця стаття присвячена тому, як розвивалася апологетика в історії церкви. Для зручності запам'ятовування ми поділимо історію церкви на кілька періодів: донікейське християнство (до 325 р.); післянікейське християнство (325-590 рр.); середньовічне християнство (600-1517 рр.); сучасне християнство (1517-2000 рр.). Ми не торкатимемося всіх подробиць, пов'язаних із зародженням, становленням і розвитком наявних апологетичних систем; наше завдання – коротко поглянути на основні причини, особистості, напрями, методи й результати апологетичної думки в історії християнства, починаючи від часів апологетів і закінчуючи нашими днями. Ми свідомо оминаємо період апостолів, оскільки цей предмет потребує окремого вивчення.
Слово «апологетика» походить від грецького слова ἀπολογία і первісно стосувалося галузі юридичного захисту. Буквальне значення цього терміна – «виголошувати промову на захист» або «давати відповідь»1. У Новому Заповіті воно трапляється 9 разів і вживається у двох значеннях: (1) виступати від свого імені чи від імені інших на захист від неправдивих звинувачень (пор. Дії 22:1; 25:16; 1 Кор. 9:3; 2 Тим. 4:16)2; і (2) виступати на захист Євангелія (пор. Флп. 1:7,16; 1 Пет. 3:15). Друге значення згодом закріпилося в християнській теології.
Донікейський період
(до 325 р.)
Спочатку державна влада не бачила принципової різниці між юдеями та християнами, тому ставилася до них цілком терпимо (пор. Дії 18:12-18). Основними переслідувачами християн були юдеї. Проте в другій половині першого століття ситуація почала змінюватися. Ерл Кернс зазначає:
Переслідувань майже не було, доки влада дивилася на Церкву як на різновид юдаїзму, що вважався дозволеною релігією (Religio licita). Та щойно християнство, яке швидко зростало, відокремилося, його вже могли розглядати як таємне товариство, і воно було заборонене, оскільки в ньому вбачали загрозу безпеці імперії3.
Отже, протягом перших трьох століть християнство було поза законом. Збереглися давні язичницькі документи (наприклад, листування Плінія Молодшого4 з імператором Траяном), які відкривають нам ситуацію тих днів. Рим розглядав церкву як загрозу своїй політичній і релігійній стабільності. Тоді держава й релігія сприймалися як єдине ціле, тож той, хто відмовлявся шанувати римських богів та імператора, фактично повставав проти цілісності й добробуту всієї Імперії. Тому християни, відмовляючись поклонятися римським богам і приносити жертву статуї імператора та не беручи участі в громадських справах, пов'язаних з язичницькими обрядами й церемоніями, в очах громадян римського суспільства виглядали зрадниками. Усе це викликало підозри й гнів як з боку правителів, так і з боку простих людей. Філіп Шафф свідчить:
…свідома відмова християн віддавати божественні почесті імператорові та його статусу й брати участь у будь-яких ідолопоклонницьких церемоніях під час публічних свят, їхнє небажання нести військову службу на благо імперії, їхня байдужість до політики, до всіх громадянських і мирських проблем, протиставлюваних духовним і вічним інтересам людини, їхній тісний братерський союз і часті зібрання накликали на них не лише підозри й вороже ставлення кесарів і римського народу, а й звинувачення в непрощенному злочині – змові проти держави5.
Язичник на ім'я Цельс, який дуже сильно висміював і критикував християнство, убачав у ньому серйозну небезпеку, спрямовану саме проти безпеки Римської імперії. Діармайд Маккалох пише:
…християни небезпечні своєю поширеністю й тісною згуртованістю: християнство – це справжня змова, спрямована, на думку Цельса, насамперед на вразливу молодь. Унаслідок християнської пропаганди імператор може залишитися без оборонців, і «земні справи перейдуть під владу найдикіших і найбеззаконніших варварів»6.
Реакція Риму була негайною. Він кинув свої сили на те, щоб звільнити територію від «шкідливого забобону». Християн переслідували, засуджували, кидали до в'язниць і навіть страчували. Історії відома низка гонінь за імператорів Нерона, Доміціана, Траяна, Марка Аврелія, Септимія Севера, Максиміна, Декія, Валеріана, Авреліана й Діоклетіана. І хоча більшість із них мала радше місцевий характер, усе ж були й такі, що набули повсюдного поширення. Найтяжчі з них були за імператора Діоклетіана.
Поряд із цими причинами, що спричинили гоніння на церкву, були й інші. Християн звинувачували в безбожництві, аморальності й канібалізмі. Здебільшого така думка була широко поширена серед неосвічених громадян, але нерідко її можна було зустріти й серед учених мужів. Отже, через ситуацію, що склалася, постала потреба захистити істинний образ Церкви в очах язичників.
Ті, хто виступив на захист християнства, дістали назву апологетів. Шведський теолог і дослідник історії церкви Бенгт Хегглунд пише:
Цим терміном позначають письменників другого століття, основною метою творів яких був захист християнства від поширених у той час звинувачень з боку греків та юдеїв. Християнство в працях апологетів представлене як істинна філософія, досконала заміна грецької філософії та юдейської релігії, які не можуть дати задовільних відповідей на запитання шукаючої людини. Найвизначнішим серед апологетів був Юстин, названий Мучеником. Обидві його «Апології» написані в середині другого століття. Його «Діалог з юдеєм Трифоном» належить приблизно до того самого періоду. Серед інших насамперед вирізняються Аристид, який написав «Апологію», найдавнішу з тих, що дійшли до наших днів, Татіан («Промова проти еллінів», памфлет, спрямований проти грецького культурного життя, написаний близько 165 р.) та Афінагор («Про воскресіння мертвих», «Прохання за християн», обидва твори датуються близько 170 р.). До цієї ж групи можна також віднести Феофіла Антіохійського («Три книги до Автоліка», 169-182), «Послання до Діогнета» невідомого автора й «Умовляння до еллінів», написане в першій половині другого століття також невідомим автором. Останні твори помилково приписували Юстинові. Деякі інші твори, що також належать до спадщини апологетів, нині втрачені й відомі лише за назвами (пор., напр., Євсевій, «Церковна історія», IV, 3)7.
Апологети, як правило, ставили перед собою три головні завдання: (1) захист; (2) наступ; і (3) збудування. Розгляньмо коротко кожне з цих завдань.
По-перше, апологети захищали християнство перед його обвинувачами, використовуючи метод «спростування наклепу». Вони доводили, що жахіття, які приписували християнам, несумісні з їхнім ученням і способом життя. Християни завжди були на порядок морально чистіші, ніж їхні співгромадяни-язичники.8
По-друге, апологети ставили перед собою також завдання наступу. Воно насамперед полягало у звинуваченні юдеїв у законництві: переслідуючи християнство, вони насправді випустили з уваги тимчасові елементи закону, які повністю здійснилися в Особі Христа. Юдеям дорікали тим, що вони не побачили в Старому Заповіті багатьох обітниць, які передрікали прихід Месії і які повністю справдилися під час втілення Христа.9 Язичників звинувачували в суперечностях, непослідовності й наклепі. Чому до одних застосовували принцип релігійної свободи, а до інших ні? Апологети намагалися показати, що більшість звинувачень проти християн, особливо в аморальності, були цілковитою й безпідставною нісенітницею.
І, по-третє, апологети відчували відповідальність за те, щоб правильно будувати християнську віру. Вони утверджували віру своїх братів і сестер за допомогою чітко розробленої системи аргументації, яка не лише захищала, а й обґрунтовувала християнське вчення. Як один з головних аргументів апологети використовували Старий Заповіт і пророцтва, які, на їхню думку, точно передрекли пришестя Месії. Також ішли в хід й інші аргументи.
Досліджуючи й аналізуючи літературу, написану апологетами другого століття, можна чітко простежити вживану ними методологію. Її було розроблено так, щоб знайти точки дотику із зовнішнім світом. Михайло Легеєв виокремлює два напрями в методології апологетів: зовнішній і внутрішній.10
Під зовнішнім напрямом маються на увазі ті засоби комунікації, які були зрозумілі й прийнятні для мешканців давнього світу. Ними стали мова, поняття, культурологічні настанови й архетипи античного світу, коротко кажучи, усе те, що становило культуру того часу11. Говорячи про це, виокремимо три такі сфери. По-перше, апологети показували себе людьми чудово освіченими. Читаючи їхні апології, ми знаходимо численні відомості з античної міфології, поезії, історії та філософії. По-друге, у працях апологетів простежується, як часто вони звертаються до почуття справедливості, розуму й закону – до всього того, що мало беззаперечний авторитет в очах давнього світу. І, по-третє, апологети дотримуються у своїх творах тієї літературної форми, яка була прийнята й уживалася в язичницькому світі. У творі Марка Мінуція Фелікса «Октавій», написаному у формі художнього твору, присутні одразу два усталені літературні архетипи: античного діалогу й судового спору.12
Внутрішній напрям охоплював свідчення, які підтверджували Божественну істину, вкладену Богом у людину незалежно від Божого об'явлення в Писанні. Так, наприклад, Юстин Мученик розробив свою апологетичну систему на підставі теорії про Логос. Він вважав, що «насіння» божественного Логосу розсіяне серед усіх народів. Доказом цього, на думку Юстина, є найкращі з язичницьких філософів, наприклад Сократ. Хусто Гонсалес коротко передає основну суть ідей Юстина:
Згідно з четвертим євангелієм, Логос – це «Світло правдиве, що освічує кожну людину». Це означає, що Він був джерелом усякого істинного знання ще до втілення. Павло сказав (1 Кор. 10:1-4), що давня юдейська віра ґрунтувалася саме на Христі, Який відкрив Себе ще до втілення. До цього Юстин додає, що той самий Логос був відомий і язичникам, хоча вони туманно уявляли, що це таке. Усе істинне в писаннях Платона отримане ним від Божого Логосу, того Логосу, Який утілився в Ісусі. Отже, у певному сенсі Сократ, Платон та інші мудреці давнини «були християнами», оскільки їхня мудрість походила від Христа. Але це не означає, що втілення не було потрібне, – адже ці філософи знали Логос «частково», а ті, хто побачив Його у втіленому Христі, пізнали Його «повністю».13
Попри те, що підхід Юстина Мученика переважав у ранній апологетиці, все ж знаходилися й такі, хто гостро критикував грецьку філософію як «виховника» язичників до Христа. Серед найвідоміших були Феофіл Антіохійський, Татіан, Ермій і трохи пізніше Тертуліан. Наведемо кілька прикладів.
«…у сказаному вашими філософами… істини не знаходиться ані найменшої частки, бо й те, що, вочевидь, сказано ними справедливого, змішане з оманою. Як смертоносна отрута, змішана з медом чи вином, робить усю суміш шкідливою й непридатною, так і їхнє красномовство виявляється марною працею або, радше, – згубою для тих, хто вірить йому».14
«Усе це морок невігластва, чорний обман, нескінченна омана, неповне розуміння, непроникне невір'я».15
«Усі ви ніщо; хоч і привласнюєте собі дар слова, але міркуєте, як сліпий з глухим».16
«Що спільного між Афінами та Єрусалимом? Що спільного в Академії та Церкви?»17.
Остання цитата належить Тертуліанові. Написати ці рядки його спонукала впевненість у тому, що виникнення багатьох тодішніх єресей було пов'язане саме зі спробами узгодити язичницьку філософію з християнським світоглядом.
Отже, бачимо, що серед апологетів другого століття не було єдиного розуміння щодо використання грецької філософії. Хтось уважав її «виховником до Христа» для язичників, а хтось убачав у ній серйозну небезпеку, у якій приховане насіння отрути.
Таким чином, розглянувши період донікейського християнства (до 325 р.), можна сказати, що він заклав підвалини апологетики як самостійної дисципліни в межах теології, яка згодом набула свого розвитку. Пізніше було розроблено чітку й струнку систему аргументації, за допомогою якої обґрунтовувалося божественне походження й непорушність християнської віри. Ще більше переконатися в цьому нам допоможе період «післянікейського християнства».
Далі буде…
1 William Arndt et al., A Greek-English Lexicon of the New Testament and Other Early Christian Literature (Chicago: University of Chicago Press, 2000), 117.
2 Johannes P. Louw and Eugene Albert Nida, Greek-English Lexicon of the New Testament: Based on Semantic Domains (New York: United Bible Societies, 1996), 437.
3 Ерл Кернс, Дорогами християнства, пер. з англ. (Москва: «Протестант», 1992), 65.
4 Гай Пліній Цецилій Секунд (61-114 рр. н. е.) у 111-113 роках був легатом імператора Траяна в провінції Віфінія і Понт.
5 Філіп Шафф, Історія християнської церкви. Донікейське християнство 100-325 рр. н. е. (Том II), пер. з англ. О. А. Рибакова (Санкт-Петербург: «Біблія для всіх», 2007), 44.
6 Діармайд Маккалох, Християнство. Три тисячі років, пер. з англ. (Москва: Видавництво «Е», 2016), 177.
7 Хегглунд, Історія теології, 15.
8 Наприклад, Марк Мінуцій Фелікс, Октавій, 30-31. https://azbyka.ru/otechnik/Minutsij_Feliks/oktavij/#1_30 (04.10.2018).
9 Беркхоф, Історія доктрин, 57.
10 Михайло Легеєв, Патрологія. Період Давньої Церкви: з хрестоматією (Санкт-Петербург: СПбППА, 2015), 90.
11 Там само, 90.
12 Там само, 91.
13 Хусто Л. Гонсалес, Історія християнства. Том I. Від заснування Церкви до доби Реформації, пер. з англ. (Санкт-Петербург: «Біблія для всіх», 2001), 59.
14 Феофіл Антіохійський, «Три послання до Автоліка, 2:12». Хрестоматія, 378.
15 Ермій, Висміювання язичницьких філософів, розд. 10.
16 Татіан, Промова проти еллінів, розд. 26.
17 Цит. за: Хусто Гонсалес, Історія християнства, 58.
